• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Бібліотека
• Література рідного краю

Струцюк Йосип Георгiйович

Народився 17 липня 1934 року в селi Стрiльцi на Холмщинi (Польща). У листопадi 1944 року разом з батьками депортований до Запорiзької областi, а в 1946 роцi сiм'я Струцюкiв переїхала на Волинь у село Глинище Рожищенського району. Тут навчався у Глищенськiй початковiй, Копачiвськiй семирiчнiй, Рожищенськiй середнiй школах. Пiсля закiнчення Луцького державного педагогiчного iнституту iменi Лесi Українки (1958р.) вчителював у Бiлостоцькiй середнiй школi, обiймав посаду наукового спiвробiтника Колодяжненського краєзнавчого музею-садиби Лесi Українки i Волинського краєзнавчого музею, працював у мiсцевих газетах, редактором Волинського будинку народної творчостi, режисером народної самодiяльної кiностудiї, очолював обласну органiзацiю Всеукраїнського Товариства "Просвiта" iм. Тараса Шевченка. Нинi - керiвник органiзацiї творчої молодi "Лесин кадуб". Член Нацiональної Спiлки письменникiв з 1970 року. Лауреат лiтературно-мистецьких премiй iм. Агатангела Кримського, Богдана-Нестора Лепкого, "Благовiст".Заслужений дiяч мистецтв України. Твори перекладалися польською, бiлоруською, росiйською мовами. Ще в юнацькi роки Йосип Струцюк визначив свою земну дорогу, взявши з собою Богом дане йому обдарування. Про це в своїй автобiографiчнiй довiдцi з легкою iронiєю зокрема пише: "Поскiльки у сполонiзованiй i частково зросiйщенiй Холмщинi поетiв було не густо, а Митуса, котрий потрапив у неласку князя Данила, жив давно, та й то аж у Перемишлi, то ми з Володимиром Лучуком, який мешкав у селi Матче, що за 6 кiлометрiв вiд Стрiльцiв, домовилися писати вiршi. На противагу Станiславу Бжозовському, котрий перед нами нудьгував у рiднiй Мазярнi, ми вирiшили писати по-українському, бо саме так розмовляли нашi батьки, односельцi i майже уся схiдна Холмщина. Признаюсь, що пройнятись українською iдеєю було не трудно. Село дуже спiвоче. I все ж з-помiж сотнi пiсень видiляв особливо тi, де були такi риторичнi фразеологiзми: "Стрiлецькая слава лунає по свiту"; "Йшли стрiльцi до бою та й в Галичину"; "А ми тую червону калину пiднiмемо, а ми тую стрiлецькую славу збережемо". Я був переконаний, що то спiвають про моїх односельцiв, а вiдтак i про мiй родовiд, представники якого ходили з князем Романом за Вислу, а з його сином гордо стояли на золотоверхих Київських горах. I хоч мiй рiд з дiда-прадiда тяжко гнув спину, все ж був гордий, бо коли вiдривав од землi очi, вiдчував над рiдною церквою українське небо, а на Пречисту йшов до Холма, аби поклонитися Чудотворному образу Холмської Богоматерi. Богородиця, Спас, Молитва - де ще так набожно називали села? Мiсто Холм лiтописець нарiк "Богом дане". Але кому? Влiтку 1651 року Ян Казимир зi своїм вiйськом перед битвою молився перед iконою Пречистої Холмської Дiви i перемiг пiд Берестечком. Згодом лютий кат українського народу Стефан Чарнецький, притиснутий коалiцiєю трьох держав, вознiс тремтячi руки до Ченстоховської (нашої Белзькоi) iкони - i назавше перемiг могутнього гетьмана Богдана". Коли в 1918 роцi холмщаки поверталися з "бiженства" поляки на їх очах пiдпалювали їхнi хати. Дiд Йосипа Георгiйовича поселився з великою сiм' єю у церковнiй дзвiницi, перезимував, а весною "закопався" в землю. Батько показував синовi мiсце, де колись стояла землянка. Дiд Василь з дев'ятьма дiтьми i дружиною повернувшись з Казанi, теж не мав де жити. В Богутичах, Молодятичах почали горiти церкви. В Заборцях палили храм, але австрiйськi вояки загасили. В 1928 роцi в Павловичах зруйнували церкву. У 1938 роцi не поминули Стрiльцiв. Церковний староста намагався заступиись за святиню, але його вiдтiснили багнетами. Тим старостою був дiд Й. Струцюка Василь Вовчук. Травневої ночi I943 року горiло село Стрiльцi. Горiло першим на всю Холмщину, а всього за один рiк лише в Грубешiвському повiтi їх було спалено понад 50. Польськi бандити нiби змагалися з фашистами i не без успiху. Про це в романi "Гучва". В жовтнi 1944 року пiд важкий ритм колiс, що розхитували продiрявлений кулями товарняк, родина Струцюкiв їхала на Запорiжжя. Нацiонально свiдоме село було депортовано першим iз Холмищини. Цi подiї лягли в основу повiстi "Цвiт дикої шандри". А невдовзi його земляки втiкали вiд голоду на Волинь, втiкали в надiї повернутися на рiднi спалениська, побудувати хати й церкви. В червнi 1946 року сiм' я Струцюкiв поселилася на Волинi, де довкруж змагалися вояки УПА з енкаведистськими бандами ("Стохiд" "Коливо" та iн). Майбутнiй поет без особливого ентузiазму навчався в Копачiвськiй семирiчнiй та Рожищенськiй середнiй школах. Пiсля закiнчення Луцького педагогiчного iнституту учителював в селi Бiлостiк, де ходив стежками Йова Кондзелевича, а в Колодяжному - стежками Лесi Українки. Потiм був краєзнавчий музей i газети в Луцьку, народна самодiяльна кiностудiя в Кiверцях. Там встиг зробити до десяти стрiчок. вiдзначених на республiканських, всесоюзних i мiжнародних конкурсах. Та де не працював - всюди шугала тiнь агентури КГБ, що не було нiчим оригiнальним у тiй системi. Про початки вiршування Йосип Георгiйович згадує: "Я писав про багато що, але найбiльше про змагання воякiв УПА. Писав крадькома, нерозбiрливо, поспiхом, зрiдка наближаючись до майстерностi. Першу збiрку мене заставив видати Володимир Лучук. Це був 1965 рiк, вiдомий гонiннями на творчу iнтелiгенцiю. Зачепило й мене, але не дуже. Вiд тої пори почав задумуватись не лише над тим, як писати, а й де ховати написане. Це дало менi можливiсть зберегти якийсь доробок. Тим, що в умовах пiдозри i диктату не написав жодного доносу i не був членом злочинної органiзацiї, що зветься КПРС - горжусь, хоч розумiю, що це лише рефлекс звичайнiсiнької порядної людини Не можу не вiдзначити людей, котрi помiтили й вiдчутно допомогли менi в лiтературi. Це в першу чергу Лiна Kocтeнко, Микола Бажан, Микола Вiнграновський, Володимир Лучук. Поетiв шаную багатьох, але для мене як українця - найближчий Шевченко. Бо вiн - вождь народу. Вождь - а не пророк. Пророк не повинен би виголошувати: "Загинеш, згинеш, Україно, не буде й знаку на землi!" Це, звичайно, зажорстоко навiть для такого народу, котрий мав найганебнiших у свiтi зрадникiв i найогиднiших лакеїв. До речi, i серед нашого нещасного письменства. Бо нiхто так не обливав брудом наших нацiональних героїв, як "инженеры человеческих душ", а привселюдно покаявся тiльки один". "Творчiсть Йосипа Струцюка часто поєднує фольклорнi елементи з елементами поетичної школи, яку репрезентують найкраще Микола Вiнграновський, Iван Драч. Йосип Струцюк - митець тендiтний, мислячий пiвтонами, структури його поезiй не завжди вiдкритi навстiж, але того, хто увiйде в них, чекає справжня радiсть" - вiдмiтив Дмитро Павличко, а Михайло Стельмах так репрезентував колись творчiсть волиняка: "Справдi красне, справдi неповторне слово! Так би я коротко визначив основу поезiї Йосипа Струцюка: У його важливе дослiдницьке начало, грунтовне вивчення рiдного краю, iсторiї, пiснi, природи допомогло осягнути глибин сучасностi. Iз власною пiснею увiйшов Йосип Струцюк в українську поезiю". Щодо пiснi, то їх Й. Струцюк написав понад 200 з такими вiдомими композиторами, як А. Кос-Анатольський, А. Пашкевич, О. Бiлаш, О. Некрасов, В. Лiфанчук, М. Стефанишин, О. Сенютин та iн., видав авторський пiсенник "Ти - моє терпке пiсенне диво", а також упорядкував збiрник народних пiсень Холмщини та Пiдляшшя "Ти не згасла, зоре ясна". Наприкiнцi життєпису вiн пише: "Не менi оцiнювати свiй доробок. Але я гордий вiд того, що народився (пам'ятайте!) на українськiй землi. I коли виконують славень "Ще не вмерла України i слава, i воля" - я пошепки пророкую: "Якби хтось там не казився - не умре вже Україна!".

Рекомендованi твори:

Бузькiв вогонь: Вiршi. - К.: Веселка, 1969
Гостинець од зайця: Вiршi. - К.: Веселка, 1971
Я не шевчик i не кравчик: Вiршi . - К.6 Веселка, 1973
Вареники: Вiршi. - К.: Веселка, 1974
Червень - мiсяць тишi: Оповiдання та етюди. - Львiв: Каменяр, 1980
Гомiн Турового урочища: Повiсть. - К.: Веселка , 1981
Безконечна казочка: Вiршi . - Львiв: Каменяр, 1984
Романко i Трубач: Повiстi. - К.: Веселка , 1984
Iди , iди дощику: Вiршi . - Дубно: Незабудка, 1992
Буб: Повiсть. - Луцьк: Надстир'я, 1996
Жайворiнковий Великдень: Пiснi. - Луцьк: 1999
Помста козацька: Оповiдання. - Луцьк: "Вiсник i К", 2003
Зозулинi черевички: Вiршi. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004
Йде в гостi Миколай: Поезiя. - Луцьк: Твердиня, 2004
Крилата квiточка: Казки. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004
Лiсовий гiсть: Розмальовки з лiчилками, загадками .-Луцьк, Твердиня, 2005
Стохiд :Роман. - Луцьк:Волинська обласна друкарня, 2004
Мiсячний зайчик:Вiршi й драматичнi поеми.Т.1.- Луцьк. : Волинська обласна друкарня, 2005
Воронько:Повiстi й оповiдання. Т. 2.-Луцьк. : Волинська обласна друкарня, 2005

Олександр Богачук

Олександр Теофілович Богачук народився в 1933 році в селі Сокіл Рожищенського району. Після закінчення десятирічки навчався на історико-філологічному факультеті Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Працював в районних газетах, обласному управлінні по пресі, відповідальним секретарем Рівненської письменницької організації. О. Богачук – автор ряду поетичних збірок та двох п’єс. У співавторстві з відомими композиторами – Г. Майбородою, К. Домінченом, В. Кирейком, В. Верменичем та іншими створив ряд відомих пісень. Помер Олександр Богачук у 1994 році. Похований в Луцьку.

Рекомендованi твори:

На лісовому озері: Вірші .- К.: Веселка, 1974.Крик попелу: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1978.Стогін землі :Поезії. – Львів: Каменяр, 1983. Гроно: Поезії .- К.: Дніпро, 1984.Цвіт роси: Поезії .- К.: Молодь, 1988.

Горик Ніна Петрівна

Народилася в селi Забужжя Любомльського району 7 вересня 1957 року. У рiдному селi пiшла до школи. Разом зi знаннями за шкiльною програмою багато брала для себе iз перiодичних видань, забороненої тодi лiтератури, зокрема, ще в дитячi роки ознайомилась з новелами Василя Симоненка. У шкiльнi роки почала писати вiршi, була членом лiтературної студiї <Хвилi Свiтязя>, якою керував Олександр Хоменчук, спробувала свої сили в журналiстицi, пишучи першi кореспонденцiї в мiсцеву пресу. У 1974 роцi закiнчила Забузьку десятирiчку i вступила на фiлологiчний факультет Луцького державного педагогiчного iнституту iменi Лесi Українки. По закiнченню розпочала трудову дiяльнiсть у школi селища Головно Любомльського району. Дружнiй i доброзичливий шкiльний колектив став другим учительським iнститутом, який навчив ставитись до працi не як до ремесла, а як до способу життя. Саме тут розкрився її вчительський талант. Нiна Горик вiдчула велике бажання служити слову, робити все для того, щоб дiти полюбили свою рiдну українську мову, щоб викладання велося якiсно, цiкаво, незабутньо.
Пiсля одруження Нiна Горик переїздить до Ковеля, де працює в середнiх школах № 7, № 11, викладає українську мову та лiтературу в Ковельському машинобудiвному технiкумi. Не просто адаптується до мiської школи, не завжди вистачає тепла i дружнього слова пiдтримки вiд колег, але на першому мiсцi для Нiни Петрiвни завжди були учнi - саме для них вiддавала розум i душу, творчий потенцiал i лiтературний талант. Бiльше десяти рокiв пропрацювала Нiна Петрiвна у загальноосвiтнiй школi № 1 м. Ковеля, саме тут вiдбулась як вчитель-методист. У 1997 роцi розпочинає спiвпрацю з фаховим журналом <Дивослово>, де були видрукуванi першi її публiкацiї, а протягом 1997-1999 рокiв - <Тематичнi розробки урокiв з української лiтератури для 10 класу>, в основу яких лягли особиста методика та особистi пiдходи до викладання української лiтератури в загальноосвiтнiй школi. В 2002 роцi цей посiбник вийшов окремою книгою у видавництвi <Освiта>. Нiна Петрiвна Горик працює у складi Всеукраїнського банку експертiв посiбникiв та пiдручникiв. У 1998 роцi бере участь у Всеукраїнському конкурсi <Вчитель року>, де виходить на третiй, фiнальний етап конкурсу, що вiдбувся у Миколаєвi, i стає лауреатом фахових змагань.
Будучи практикуючим вчителем-предметником, Нiна Горик не пориває з творчiстю. З 1980 року вона була активним членом лiтературної студiї <Лесин кадуб>, де тiсно спiвпрацювала з Петром Махом, Михайлом Проньком, Василем Геєм, якi були суворими рецензентами i одночасно добрими друзями i наставниками, вiрили в її талант, в її сили. В рiзнi роки друком виходять її поетичнi збiрки <Волинь моя, воле>, (у збiрцi <Айстри>, 1990), <Територiя слова> (1993), <Повернення Мавки> (2004). Знає Нiну Петрiвну i наймолодший читач, у 1997 роцi видається книга вiршiв для дiтей <Погожою дниною над Україною>.
У 80-их роках ХХ столiття на хвилi нацiонального пiднесення Нiна Горик бере активну участь у вiдродженнi товариства <Просвiта> у Ковелi, керує лiтературною студiєю при газетi <Вiстi Ковельщини>, працює головою Ковельського осередку Мiжнародної органiзацiї <Жiноча Громада>. Своєю самовiдданою працею утверджує державнiсть української мови.
Нiна Горик - лауреат обласної освiтянської премiї iменi Лесi Українки. Указом Президента України Вiктора Ющенка вiд 20 сiчня 2006 року отримує звання <Заслужений вчитель України>. Сьогоднi Нiна Петрiвна поєднує вчительську працю з керiвництвом Волинською органiзацiєю Нацiональної Спiлки письменникiв України, яку очолила на початку 2006 року.

Рекомендовані твори:

Погожою дниною над Україною: Вірші.- К.: Веселка, 1997.
Горик Н. Волинь моя, воле:: Поезiї // Айстри. - К., 1990. - С. 97-115.
Горик Н. Повернення Мавки: Поезiї. - Луцьк: Надстир'я, 2004. - 96 с.
Горик Н. Погожою дниною над Україною: Вiршi. - К.: Веселка, 1997. - 14 с.
Горик Н. Територiя слова: Поезiї. - Луцьк: Надстир'я, 1993. - 96 с.
Горик Н. Тематичнi розробки урокiв з української лiтератури. 10 кл.: Посiб. для вчителя. - К.: Освiта, 2002. - 352 с.
Горик Н. Над Прип'яттю // Свiтязь: Лiт. зб. Волин. орг. Спiлки письменникiв України. - К., 1991. - Вип. 1. - С. 22-25.
Горик Н. <Не мучся, Лукашу. Загублена доля твоя:>; Лесина молитва у селi Волошки на Волинi // Незгасна зоря України: Поет. антол. - Луцьк, 2001. - С. 23-24.
Горик Н.П. Погожою дниною над Україною; На ниточцi родоводу; Покруч // Лiтература рiдного краю. Волинь. 5-6 [кл.] - Луцьк, 1999. - С. 70-73.
Горик Н. Покруч; <Низько ясен клониться: зi святом!>; Учительське; Погожою дниною над Україною; Лесина молитва у селi Волошки; Найласкавiшi пiснi; Запросини боровичка-волинячка; Веснянка; Парасольки; Вербниця // Уроки рiдного слова: Письменники Волинi - дiтям. - Луцьк, 2003. - С. 40-46.

Коментарi